Роки іноземної неволі
( Спогади остарбайтерів )
с.
Купин
Ось і минуло сімдесят
років, як скінчилася велика війна, але спогади про неї живуть і до нині.
12 липня
1941 року фашистські загарбники захопили Купин і протягом 991 дня господарювали в
містечку. Настали чорні дні. Було
повністю знищено колгоспи, в тому числі і український колгосп «Паризька комуна».
Вивозилася в Німеччину і продукція колгоспу.
Крім цього, в Купині було
пограбовано лікарню, школу. Зруйновано млин. Загальні збитки перевищували 30
млн. крб. Фашистські загарбники знищили
за період окупації 540 чоловік
єврейського населення Купина. Повністю зруйнували квартали єврейських будинків,
вивезли на каторжні роботи в Німеччину багато юнаків і дівчат.
Серед них:
Барановський Станіслав Йосипович
Бевз Софія Андріївна
Білова Олена Павлівна
Білов Костянтин Павлович
Бляхарський Антон Марцінович (Мартинович)
Боднар Антон Севастьянович
Боднар Архип Олексійович
Боднар Василь Іванович
Боднар Ганна Пилипівна
Боднар Іван Петрович
Боднар Ніна Іванівна
Борищук Зінаїда Андріївна
Борищук Іван Андрійович
Борищук Іван Андрійович
Борищук Олена Степанівна
Босак Ганна Максимівна
Босак Марія Олексіївна
Броварський Григорій Опанасович
Варшавська Віра Кайтанівна
Варшавська Віра Кайтанівна
Варшавська Ніна Миколаївна
Варшавський Петро Антонович
Венедіктова Надія Федорівна
Венедіктов Іван Павлович
Венедіктов Мартин Павлович
Гнап Марія Григорівна
Гнап Онуфрій Володимирович
Галецький Григорій Михайлович
Гуцал Борис Олександрович
Доброгорська Віра Іванівна
Доброгорська (Білик) Віра Іванівна
Доброгорський Іван Терентійович
Дунець Євгенія Захарівна
Думик Віра Йосипівна
Думик Олена Іванівна
Загорецький Зосим Михайлович
Зажицький Антон Миколайович
Кітлінська Надія Максимівна
Кітлінський Мойсей Юліанович
Клаптій Антоніна Олександрівна
Кобзовсьа Аделя Мартинівна
Комська Віра Йосипівн
Корольчук Марія Мойсеївна
Корчинський Антон Антонович
Костишин Василь Михайлович
Кострбський Андрій (Адольф) Йосипович
Котельмах Василь Іванович
Котельмах Володимир Іванович
Котельмах Марія Каспрівна
Круць Віра Семенівна
Кушнір Іван Григорович
Кушнір Петро Григорович
Маглатюк Любов Луківна
Маглатюк Марія Прокопівна
Матвійчук Надія Іванівна
Медвецький Микола Лукович
Мельник Констянтин Петрович
Михайлова Ніна Данилівна
Михайлов Тимофій Володимирович
Небісь Ніна Володимирівна
Небісь Петро Володимирович
Небісь Полікарп Володимирович
Нестеренко Софія Андріївна
Новак Марія Григорівна
Новіцька Віра Федорівна
Оліхова Марія Павлівна
Онищук Віра Іванівна
Онищук Петро Данилович
Павлов Григорій Антонович
Пашко Костянтин Андрійович
Перетятко Федір Пилипович
Підлісна Ганна Павлівна
Підлісна Лідія Григорівна
Підлісна Надія Максимівна
Підлісна Тетяна Максимівна
Підлісний Савелій Олексійович
Прозоровська Надія Семенівна
Радюк Аделія Кирилівна
Радюк Станіслав Войткович
Рапацька Надія трифонівна
Риба Микола Терентійович
Риба Надія Терентіївна
Роженко Павло Павлович
Романюк Надія Пилипівна
Сисак Микола Григорович
Солодковський Юліан Войткович
Старжинський Іван бенедович
Стахурська Лізавета Леонтіївна
Стахурський Костянтин Леонтійович
Тарнавська Антоніна Федорівна
Тарнавська Віра Яківна
Тарнавська Віра Степанівна
Тарнавський Станіслав Климентійович
Тетервак Ніна Максимівна
Тиж Кирило Антонович
Тиж Ніна Антонівна
Тиж Ніна Федорівна
Тлуста Ганна Іванівна
Тлуста Зінаїда Іллівна
Тлуста Марія Панасівна
Тлуста Ніна Іллівна
Тлустановський Казімір Миколайович
Чикінда Марія Григорівна
Чикінда Наталія Петрівна
Чирко Ганна Пилипівна
Шкробот Віра Захарівна
Шкробот Євгенія Захарівна
Шкробот Семен Захарович
Штих Марія Григорівна
Штих Сидір Семенович
Яроцький Микола Костянтинович
Сьогодні у Купині проживає дві жінки, колишні остарбайтери. Це –
Тарнавська (Босак) Марія Олексіївна
та Тиж Ніна Антонівна. Вони зі
сльозами на очах згадують про нестерпні умови в час перебування в Німеччині на
каторжних роботах.
Тарнавська Марія Олексіївна: «У неповних 16 років мене забрали У Німеччину
в першому етапі. Було це 13 липня 1942 року. Разом з купинчанами Тиж Ніною,
Підлісною Лідою, Чикіндою Марією, Венедіктовою Ганною та іншими односельчанами
покидали вони село.
У Німеччині мені довело працювати на заводі.
Виконувала важку непосильну роботу. Дуже хотілося їсти. Годували в основному
бруквою. Атак хотілося поїсти хоч що-небудь домашнє. Та редька вже перчила
горло. Три роки день і нч бомбили. Умови були жахливі. Моторошно стає, коли
згадую, як забили Ніну Тетервак (1926 р. н.) вона працювала на кухні (на
роздаточній). Не догодила комусь - і її били черпаком по голові, поки не забили…
У четвер 26 квітня нас визволили. Як зараз
вчувається наказ: «Забирайтеся швидше, бо як вернуться німці, то усіх
перестріляють!»
Рано-вранці в неділю ми прибули в м. Беркау.
Там було 15 тисяч найманців (1926 р. н.)
Вже в середу нас заставили зганяти коні.
Півтора місяця ми зганяли їх, годували, лікували. Потім всіхтих коней ми
переганяли в Радянський Союз; чотири запрягали, а 4 йшли. На двох - 8
коней. Так перебрались до Білорусії. Далі коней залишили там, Їх мали відправляти в Тулу (80 чоловік і
близько тисячі коней). А з Білорусії 21 листопада, на Михайла, поїздом
добрались додому.
Повернувшись додому, ми всі неначе
зріднилися. Часто збиралися і згадували німецькі знущання над нами.
Інколи, безсонними ночами, намагаюсь згадати
всіх наших страдників… Всіх не перерахувати. А деяких згадую: Білова В.,
Корольчук М., Боднар І., Гнап М., Котельмх Л., Кушнір І,, Кітлінський М.,
Перетятко Ф., Тетервак Н., Тлуста Г., Боднар М. Г., Солодковський Ю., Павлов
Г., Кострубський А., Радюк С., і багато інших»
Тиж Ніна Антонівна (5 жовтня 1922 р.):
«13 липня 1942 року мене разом з іншими
односельцями забрали в Німеччину. А було все так: Спершу ми приїхали на ст. Балин. Там нас
комісія провірила, потім посадили в поїзд, закрили вагон на колодку і повезли…
Було багато купинських, пам’ятаю що були
зі мною: Тлуста Ніна, Небісь Ніна, Риба
Микола, Боднар Григорій, Броварський Григорій, Круць Віра, Кушнір Йван, Борищук
Іван, Борищук Олена, Онищук Петро, Варшавський Петро, Маглатюк Люба, Гнап Марія
з під цвинтаря. Та хіба зараз всіх згадаєш….
Привезли всіх у розподільний пункт
(коло Берліну). І там нас розібрали хазяї на заводи, фабрики, та на сільського
господарські роботи. Я з товаришками потрапила в Берлін. Поселили нас в барак
біля великої залізничної станції «Адлєрегоф». Там нас закрили ( в тому бараку)
на карантин. Нагодували, помили голови від вошей. А пізніше забрали на завод
«Амбібургпресверк». Робили ми на конвеєрі, де виготовлялись двадцятилітрові
каністри. Мені було лише 20 років. Працювати було дуже важко. Тиждень трудились
вночі, а другий тиждень - вдень. По 12 годин на добу. Потім мене
перевели на легшу роботу, на малі верстати, де виготовляли запчастини до машин,
літаків і т. п. Кормили нас дуже погано. Давали переважно брукву (щось схоже на
білі буряки). Смак в неї, як у качанів капусти. Заправляли її пареними
висівками. Їли ще шпинат і всяку баланду… Лише тоді, коли німці були коло Москви,
то нам вже дали картоплю, навіть з м’ясом, бо шлунки вже не витримували тої гидоти. Та недовго ми їли ту картоплю з м’ясом. Як відступали німці від Москви, то знову перейшли
на ту саму баланду.
У 1944 році розбили заводський
цех, де виготовлялись запчастини, пошкодили електростанцію. То ми працювали
тільки вночі. Деякі працівники почали протестувати, тому що їсти давали лише
один раз в добу. Їх добре вибили, але їсти таки дали. З нами був перекладач і
двоє наших «комсомольців». Вони водили нас на роботу. А ми виконували все що
німці наказували.
Берлін бомбардували, в той період,
кожен день і кожну ніч. Коли наші заключили договір з Англією і Америкою, то
англійці дуже часто робили нальоти на Берлін. Ми знаходились у бомбосховищі. Жахливо
було спостерігати безперервний гул і рев жорстокого бомбового клекоту.
Летить,бувало, партія літаків. Закінчили бомбити. Летить друга партія літаків
- і так безперестанку, вдень і вночі…
Коли завод розбомбили, то для нас роботи вже не було. Сиділи в бараку. Потім
сюди прийшли наші розвідники і сказали: «Відходьте з цієї місцевості, бо тут
буде розташований фронт». Ми позбирались натовпами і перейшли в тил.
Пролунало: «На розподільний
пункт! За мною!» Увечері чуємо:
«Тривога!» Німці бомбили… Ми ще не
записались. Не встигли… Раненько приєднались до групи людей, яких відправляли
додому. Приїхали в м. Вовковиска (Білорусія). А вранці почули: «Перемога!».
Там був військовий парад.
Відзначалась Перемога. Пролунав салют. Урочисто звучав гімн… Саме тут, у
Вовковисці, в нас брали допит. Розпитували, як ми попали в Німеччину. Брали
відбитки пальців. Дали якісь документи, щось з продуктів на дорогу. І ми
відправились на станцію «Брест» (в Білорусії). А звідти, хто як міг, добирались
додому. Приїхали товарняком в Шепетівку. Тут я зустрілась із Маглатюк Любою.
Звідти ми поїхали з нею в Ярмолинці. В Ярмолинцях всю ніч ходили по шпалах,
чекаючи товарняка на станцію «Вікторія». А його , як на зло, не було. Лише наступного
дня приїхали, і із станції «Вікторії» пішки добралися додому.
… Листи ніякі не писались. Ніхто
вдома не знав, чи я залишилась в живих. Ми з Любою пішли в Купин до бабусі
Боднар Марії. Взнали мої рідні. Як
зараз, пам’ятаю
той радісний день, коли ми всі зі сльозами радості на очах прийшли до рідної
домівки…
Немає коментарів:
Дописати коментар